Дипломы, курсовые и рефераты!

5.9. М. Г. Чернишевський – автор теорії «Російського соціалізму» Печать E-mail
Автор Oleg   
12.12.2013 г.
Предмет політичної економії залежить від позиції її автора по відношенню до процесів, які ним спостерігаються і аналізуються. Автор – дитина часу. У першій половині XIX століття знакова подія – індустріальна технологічна революція. Англійська політична економія задачею науки вважає з’ясування економічних законів капіталістичного виробництва, розподілу, обміну. Німецька історична школа проти визнання космополітичних законів, вона досліджує національну економіку з позицій історизму. Критики індустріалізму розпадаються на протилежні табори: одні – Сімон де Сісмонді – за повернення до дрібного гільдійського виробництва, інші – за пошук шляхів, що заперечували ринкові відносини в умовах машинного виробництва з його тяжкими соціальними наслідками пауперизму через асоціації у формі народних майстерень, виробничої кооперації, соціалізації власності, реформи обміну через банки справедливого обміну.
Чернишевський висуває визначення: «Політична економія є наука про матеріальний добробут людини, оскільки він залежить від речей і положень, вироблюваних працею» (М. Г. Чернишевський, т. 9, с. 30).
З наведеного положення випливає підстава його критики теорій визначальної ролі обміну: «Подивіться на теорію Сміта, вона надає таку ж надзвичайну і виключну важливість самому обміну».
Оскільки виразкою індустріалізації є пауперизм, Чернишевський зосереджує основну увагу на злиденності. Через це і предмет науки «матеріальний добробут людини», через це «економічна наука – медицина економічного буття». Так політекономія отримує практичне значення – вона відбиває інтереси трудящих (селян, робітників, ремісників, усіх тих, кого експлуатують), але перш за все – селянства. Він «батько російського соціалізму» – говорить про Чернишевського Г. В. Плеханов. Він – селянський соціаліст. Він із тих, хто поєднує в єдності три фактори: працю, землю, капітал. Це вільний поселянин у сільській общині. Це єдність власника, хазяїна, робітника.
Але в сільській общині, яка буде використовувати «машинізм», тобто він за індустріалізацію невеликого приватного виробництва, а великого общинного землекористування. Великому виробництву під силу використання машин, які вимагають значних капіталовкладень. Його перевага перед гільдійським, фаланст’єрським господарським буттям незаперечне.
Поєднання аграрної технології з індустріальною революцією характерна риса концепції Чернишевського.
На жаль, він не знайомий з діяльністю «Вільного економічного товариства», яке взяло на себе популяризацію досягнень аграрної технологічної революції на Заході і, перш за, все в Англії – і через це не долучив як доведення запровадження в сільське господарство Росії плодозмінної системи землеробства.
У статуті «Вільного економічного товариства» його мета – «повідомляти і висвітлювати досвід кращого ведення сільського господарства, ставити польові досліди з дослідження нових прийомів»(цитується по С. М. Скорнякову с. 1055). І багато в чому його діяльність сприяла розвиткові агрономічної науки в Росії, цього найважливішого компонента аграрної технологічної революції в її регіональному, з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов застосуванні. Тут знову виступають місце і роль національних особливостей.
Англійська система плодозмінного землеробства працює, як каже відомий вчений-агроном Прянишников Д., «тільки в країнах теплого і вологого клімату». Спроба деяких прогресистів перенести англійську систему на російські простори, закінчувалися повним провалом. Так трапилося з відомим ученим-математиком Лобачевським. Але був і такий випадок. Один із поміщиків запровадив семипільну сівозміну. Але в цілому, сільське господарство в його дворянсько-поміщицькому варіанті перебувало у глибокій кризі. Так питома вага даних у заставу маєтків досягла у Калузькій губернії – 93%, у Нижегородській – 78%, у Московській – 62%. Селянське господарство було у не менш скрутному стані. Таким чином, Чернишевський мав перед очима достатньо фактичного матеріалу для оцінки дійсного стану селянства та необхідності пошуку шляхів виходу з цієї найтяжчої технологічної, економічної, соціальної ситуації. Якщо багато сторін зміни середовища Чернишевський явно бачив і шукав шляхи її зміни, то проблему розвитку науки та її ролі в аграрній технологічній революції він не враховував. Для ведення сучасного йому землекористування потрібна була свобода господарської діяльності на крупних земельних ділянках – там могла реалізуватися сівозміна. Потрібен був аналіз ґрунтів і відповідно добрив як природних, так і мінеральних, залежно від культури, яка висівалась до і після. Потрібен був науковий організаторський менеджмент і, як одна з найважливіших умов: або власний, або позичковий капітал.
Прусський шлях розвитку землекористування, звичайно, вирішувався на основі використання англійського досвіду. Створювались великі виробництва, у тому числі і за рахунок общинних земель, викупні платежі були формою утворення необхідних інвестицій.
Реформа 1861 року використала досвід Прусії, у тому числі і викуп надільної землі, але з розстрочкою на 49 років із 6% річних. У 1905 році і цей викуп було скасовано.
Але залишилась община як фіскальний засіб, коли вся община несла відповідальність за сплату податку, коли вільного продажу землі не було, а реформа передавала надільну землю у користування, коли зберігалось відпрацювання панщини і сплата оброку до часу закінчення викупу, тобто до 1910 року.
Незважаючи на обмеженість реформи, вона створила деякі умови для розвитку сільського господарства країни і промислового розвитку. Так, якщо питома вага Росії у світовому промисловому виробництві становила в 1820 році близько 1%, то до 1870 року вона вже становила 4% (див. Ю. Нариси по історії світового господарства, с. 31).
Г. В. Плеханов – критик «російського соціалізму», писав: «Положення 19 лютого вибило общину з сталої рівноваги натурального господарства і передало її у владу всіх законів товарного виробництва і капіталістичного накопичення. Викуп селянських земель повинен був здійснюватися на засадах, ворожих до принципу общинного землеволодіння. Крім того, зберігши общину в інтересах фіску, наше законодавство надало, однак, двом третинам домогосподарств остаточного розділу общинних земель на подвірні ділянки. Переділи буди також утруднені, що на додачу до всього на «вільних землеробів» було покладено зовсім незгідний з їхніми платіжними силами тягар податей та повинностей. Всі протести селян проти «нового кріпосного права» були придушені силою різок і штиків, «нову» Росію охопила гарячка грошових спекуляцій. Залізниці, банки, акціонерні компанії зростали як гриби. Передрікання М.Г.Чернишевського щодо «значних економічних перетворень», які належать здійснитися в Росії виповнилося раніше, ніж великий учитель молоді дійшов до місця свого заслання. Олександр ІІ був царем буржуазії так точно, як Микола був солдатським і дворянським царем»(Г. В. Плеханов, Обрані філософські твори, т. І, с. 152).
Спираючись на концепцію Чернишевського щодо особливої ролі общини в історії Росії, його учні особливе місце відводили інтелігенції. В ній вони бачили могутню і вирішальну роль у соціальній перебудові Росії. «Пропагандисти були впевнені, що вони без зайвого труду навчать селянство істинам наукового соціалізму. Бунтівники вимагали негайного створення бойових організацій в народі»(там же, с. 155. Плеханов тут має на увазі таких ідеологів народництва, як П. Н. Ткачев, М. А. Бакунін).
Історія розпорядилася інакше. Господарем положення стають «ринкові відносини», «ринкове господарство». Та для Чернишевського виразка «пролетарства» як породження «індустріалізму» виступала головним злом, від якого він хотів позбавити селянство Росії. Тому в політекономії він бачив «медицину соціальних проблем».
Політекономія трудящих ґрунтується на посиланні: три фактори виробництва – праця, капітал, земля виступають у певному соціальному середовищі в одній іпостасі, єдиному власнику – общині.
Свій метод Чернишевський називає гіпотетичним. «Цей метод полягає в тому, що, коли потрібно визначити характер відомого елемента, ми повинні на час відкладати у бік заплутані задачі і вишукувати такі задачі, в яких цікавий для нас елемент виявив би свій характер найбезперечнішим чином. З області історичних подій ми повинні перенестися в область абстрактного мислення», яке не залежить від соціального впливу та має силу фізичного закону. Тоді як розподіл залежить від самих людей.
Очевидно ми маємо справу з абстрактним методом, для свого часу дуже актуальним. Пізніше ми його знаходимо у Бем-Баверка, та тут ще немає системного підходу, коли явище розглядається як елемент певної системи, або сформованої, або такої, що формується.
Тому виробництво розглядається Чернишевським у позаісторичному плані, як загальну закономірність. Він, маючи справу з економізуючими мудрецями, ставив своєю задачею руйнувати попередження, які «витікають з нерозуміння, забуття або незнання загальних істин, які відносяться до матеріальної діяльності людини, до виробництва, праці і загальним його законам».
Цікавість представляє його переконання, що предметом науки є «кількість, що підлягає рахунку і мірі, які розуміються тільки через віднімання та вимір»(т. IX, с. 58).
Джерело прогресу за Чернишевським «причина одна – внутрішнє прагнення маси до поліпшення свого матеріального й морального побуту» (т. VII, с. 477). На це внутрішнє прагнення чинять вплив форми, під впливом яких повинен розвиватися прогрес. В цьому визначальне значення має політична економія. Заперечуючи прогресивну роль ринкових відносин, він включає до політичної економії учення про селянське господарство, у чому бачить відміну «у політекономії трудящих», від політичної економії Заходу.
«Саме те, що ми допускаємо до належного в установленні політико-економічних принципів поняття щодо поселянина-власника, і слугує однією з головних причин різниці наших думок від панівних»(т. IX, с. 456).
Запозичуючи від Мілля положення про поселянина-власника, Чернишевський наголошує: «господарство поселянина-власника за однаковістю умов незрівнянно успішніше господарства фермерів-капіталістів»(т. IX, с 456). Але у Чернишевського цей висновок стосується того етапу, коли община стає власником землі як єдине ціле для держави трудящих. А за ринкових «комерційних» умов перевага крупного перед дрібним незаперечна.
«Переважання вигод, які дають справі удосконалені процеси, що вимагають великих розмірів виробництва, таке велике, що у жодній галузі економічного буття дрібне господарство не може витримати суперництва з більшим. Як тільки процес технології і механіки відкривав можливість удосконалених процесів у цій справі і починань, додається до справи капітал великими масами: жодне старання в праці не врятує дрібне господарство, коли з’являються у великого хазяїна удосконалені процеси, недоступні дрібному»(т. IX, с. 458).
Та Чернишевський вважав, що в умовах виходу з кріпацького стану самостійні селянські господарства мають переваги у порівнянні з іншими. Переваги полягають не в общинному землекористуванні, а в общинному колективному виробництві. Соціалізм розвивається з дрібного селянського господарства, заснованого на общинному землеволодінні. Така економічна концепція «російського соціалізму». Та є різниця в підході у Чернишевського і народників при оцінки місця і ролі капіталізму. Народники бачать в ньому регрес. Чернишевський не заперечує прогресивність, виразка «пролетаріатства» схиляє його до заперечення його ходіння по Русі. Чернишевський розрізняє категорії «капіталізм» і «капітал». Під капіталом він розуміє накопичену працю. Зв’язок капіталу і праці: «праця є єдине джерело виробництва з людської точки зору... Капітал становить лише видозміну праці і притому, відозміни дуже миттєві... будь-яка спроба приписати капіталу не тільки перевагу над працею, та хоча й якусь самодіяльність, повинна вважатися ухиленням від нормального економічного порядку»(т. IX, с. 164).
Оскільки предметом політекономії є матеріальний добробут, то він визначає його погляди на всі категорії політекономії. Так продуктивна праця направлена на те, що «поки немає чобіт, непотрібні рукавички; поки немає рукавичок, марні перстні»(т. IX, с. 550).
«Вартість виробництва визначається кількістю праці»(т. IX, с. 550). «Зрівняння запиту і постачання здійснюється через розрахунок, за якою пропорцією повинні бути розподілені виробничі сили по різних заняттях, для найкращого задоволення потреб людини»(т. IX, с. 595). «Національний продукт виробляється національною працею»(т. IX, с. 596).
Як зазначалося раніше, Чернишевський поділяє погляд Мілля, що виробництво управляється законами, подібними до фізичних, тоді як поділ перебуває під впливом суспільства.
«З трьох елементів виробництва кожний особливо належить до окремого класу, і частка з продукту, що дістається цьому класові, визначається суперництвом. Клас, до якого належить праця, є при цій формі буття станом найманих робітників, котрі отримують робочу плату; капітал, що належить до промислових антипренарів котрі отримують прибуток, а земля – класові власників нерухомої власності, які не беруть жодної участі у веденні підприємства, але отримують від підприємця ренту за дозвіл користуватися нерухомою власністю (землею), як знаряддям і приміщенням для промислового підприємства»(т. IX, с. 468).
Як бачимо, у формулі поділу немає доходу власника капіталу – процента. Та це обумовлено його поглядом, що капітал не має самостійного значення. Аналізуючи взаємозв’язок між доходами, Чернишевський доходить висновку, що заробітна плата має тенденцію до зниження, а прибуток «має постійну тенденцію розвиватися для того, щоб захоплювати якомога більшу частку з фонду робочої плати»(т. IX, с. 496-497).
Оскільки існує фонд робочої плати, то збільшення кількості населення веде до зниження заробітної плати.
Тут чітко видно різницю концепції Чернишевського від концепції Рікардо, але він заперечує мальтусські погляди. «Зниження робочої плати відбувається не власне від розмноження людей», як це здалося Мальтусу. Вони полягають у суспільному влаштуванні, а значить слід ліквідувати суспільний устрій з його тричленним поділом.
Відрізняються погляди Чернишевського на земельну ренту і від її тлумачення Д.Рікардо. «І землі найнижчого сорту з придатних до обробітку приносять ренту (Рікардо упустив це з поля зору), там, де ціна хліба визначається не витратами виробництва, а коштує (через надлишок населення або з інших причин) вище їх; і сумою цієї ренти збільшується рента з усіх інших земель»(т. ІІ, с. 396).
«Інтереси ренти протилежні інтересам прибутку і робочої плати разом. Проти стану, якому виділяється рента, середній клас і простий народ завжди були союзниками»(т. ІX, с. 516).
Як глибокий мислитель Чернишевський високо оцінує індустріальну технологічну революцію. «У наш час головна рушійна сила життя, промислове направлення. Все-таки значно розумніше, аніж тенденції багатьох минулих епох, почати хоча б з того, що це прагнення ділове, а не пусте... З нього виходить і деяке сприяння просвітництву тому, що для промисловості потрібні наука і розумова розвиненість; з нього виходить і деяка турбота про законність та права суддів, тому що промисловості потрібна безпека; з нього виходить деяка турбота про простір для особистості, тому що промисловості потрібне безперешкодне обертання капіталів і людей.
Коли розвивається промисловість, прогрес забезпечений... радіємо посиленню промислового руху у них. З кожним новим місяцем нам доводиться записувати новий фактор цього зростання (Т.IV, с. 861).
Саме ці позитивні пояснення у Чернишевського і виступають підставою російського соціалізму. Поєднання общинного товариського виробництва з промисловим прогресом.
На економічні погляди М. Г. Чернишевського серйозний вплив вчинив Д.С.Мілль. Його «Основи політичної економії» були оприлюднені «Сучасником» з коментарями Чернишевського. Д.С.Мілль – представник класичної англійської школи період її розквіту та занепаду. Англія й оточуючий її світ перешли у новий стан. Індустріальна технологічна революція успішно йшла світом. І якщо на перших її кроках її «виразки» були острівцями у морі соціального життя, то вже показала свої загрози економічна криза 1825; різко зросла армія безробітних, злиденне положення «бідних» (виразка пролетаріатства), прокотилися повстання ліонських і сілезьких ткачів, які пройшли під гаслом «Робота або смерть», набули широкого поширення антикапіталістичні соціальні та соціетарні теорії. Пройти повз всього цього було неможливо. Д. С. Мілль автор « Основ політичної економії» які вивчали студенти більшості університетів, відкривали в цих «Основах» суперечне теперішнє. Тут зростає прогресивність індустріалізму і соціалістична критика цієї промислової революції. Мілль тричленний поділ бажав поєднати у селянині – поселянині. Він пропонував утвердити замість найманої праці кооперативну виробничу кооперацію, скасувати нерівність багатства через спадкування. Блауг пише: «Трактування Міллем теорії соціалізму граничне доброзичливе, та насправді він розходиться з соціалістами по одному з основних питань: соціальні виразки, що виникають за капіталізму, пов’язуються Міллем не з приватною власністю, а з нестримним індивідуалізмом та неадекватними застереженнями зловживань правами власності»(М. Блауг, Економічна думка в ретроспективі, с. 174).
Чернишевський, використовуючи цю схему, надає їй іншого звучання: від общини до дрібного селянського господарства, від якого до общинного товариського виробництва. А значить, є необхідність трансформувати перехідний період.
Вплив Мілля видно і на поглядах Чернишевського про закон народонаселення, про закон попиту та пропозиції, якому було призначено широке поширення наступних економічних шкіл. Однак цей вплив зазнає критичного ставлення, що видно хоча б з наступного зауваження: «Через увесь другий розділ Мілля проходить змішування понять, що відносяться до сутності справи, з поглядами, які відносяться тільки до однієї з зовнішніх форм її»(т. IX, с. 184). Мілль дійсно суперечливий.
Залишається глибоко справедливою оцінка Чернишевського Марксом при його ущипливій оцінці як попередників, так і сучасників.
«З усіх сучасних економістів Чернишевський представляє єдиного справді оригінального мислителя, між тим як решта суть лише прості коментатори; що його праці сповнені оригінальності, сили й глибини думки і що вони є єдиними з сучасних творів з цієї науки, що дійсно заслуговують на читання і вивчення; що росіяни повинні соромитися за те, що жодний з них не потурбувався досі ознайомити Європу з таким чудовим мислителем; що політична смерть Чернишевського є втрата для ученого світу не тільки Росії, але і всієї Європи»(див. Герман Олександрович Лопатін. ПГР, 1922 р, с.71).
Последнее обновление ( 20.12.2013 г. )
 
« Пред.   След. »


© 2017 Дипломы, курсовые и рефераты!
Сайт создан: 11.2008
Автор: Джигора Олег dzhigora@gmail.com