Дипломы, курсовые и рефераты!

2.4. Особливості венчурного інвестування Печать E-mail
Автор Oleg   
12.12.2013 г.
Суть венчурного капіталу знаходить прояв у механізмі венчурного фінансування. Венчурне фінансування на основі венчурного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог підвищення інноваційного процесу, передбачає дольову участь інвесторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвертовані цінні папери. В результаті здійснюється активне залучення інвесторів до управління венчурною фірмою, що передбачає підбір команди менеджерів, можливість внесення змін у її склад, прийняття стратегічних рішень розвитку фірми, здійснення фінансового контролю за діяльністю фірми. Мета, що її переслідують інвестори венчурного капіталу, полягає в отриманні надприбутків від комерціалізації нововведення. В силу цього їхні інтереси й інтереси підприємців ризикового бізнесу зосереджені на успішному впровадженні інновацій у виробництво. За своєю природою венчурні інвестиції мають довготерміновий характер, а отримання прибутків на вкладення у венчурні фірми відбувається не раніше, ніж через 5—10 років.
Венчурне фінансування здійснюють по-різному. Найбільш типове проходить у два етапи. На першому етапі відбувається акумуляція засобів з різних джерел корпорацій, пенсійних фондів, страхових компаній, приватних іноземних інвесторів, банків та формування фондів венчурного капіталу (рис. 2.17).

На другому етапі здійснюється розподіл коштів фонду серед відібраних після експертизи проектів, що істотно знижує ризик втрати коштів венчурного капіталу.
Існує ряд умов венчурного фінансування:
підприємство, у яке вкладаються кошти венчурного фонду, не повинно бути державним, командитним, індивідуальним чи кооперативним. Воно обов’язково має бути акціонерним або в ході інвестування стати акціонерним;
підприємство повинно забезпечити зростання капіталу на 30—50% (за 5 років сподівання отримати 50 мільйонів прибутку);
необхідний механізм продажу акцій.
Адже венчурні фонди заробляють свої прибутки іншим чином, ніж, скажімо, банки. Підприємцям вони надають кошти на безпроцентній основі, а в обмін на свої кошти отримують цінні папери, що підтверджують право на участь в бізнесі й у розподілі прибутків. Здебільшого венчурні фонди не купують акції на вторинному ринку, а є фондами прямих інвестицій. Отже, венчурних інвесторів цікавить приріст ціни придбаних цінних паперів. Професійний управляючий венчурних фондів — венчурний капіталіст, який може бути власником фірми по управлінню венчурними фондами. Власниками таких фірм можуть бути будь-які фінансові організації. Тобто венчурний капіталіст — це і фізична, і юридична особа (фірма по управлінню капіталом).
Підприємці й інституційні інвестори ставлять високі вимоги до професійних менеджерів венчурного капіталу. Адже кошти вкладаються у фонди під відповідальність і кваліфікацію венчурних капіталістів. Ця професія дуже рідкісна і дефіцитна. Так, наприклад, у Європі нараховується близько двох тисяч професіоналів по управлінню венчурними фондами, причому більшість з них живе в одній країні — у Великобританії.
Інвестори, вкладаючи кошти у венчурні фонди, висувають певні умови:
капітал може надаватися підприємцям на певний строк;
на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму від розміру фонду;
у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді винагороди частину венчурної суми.
Через певний строк інвестори отримують різницю в цінах акцій на момент їх придбання і момент продажу з урахуванням щорічних витрат на управління фондом і премії венчурному менеджеру.
Практичний досвід свідчить, що найбільша кількість підприємств, прийнятих до інвестування венчурними фондами, були рекомендовані професіоналами, які користуються довірою венчурного капіталіста. Це можуть бути консалтингові, еккаутингові, юридичні фірми, бізнес-інкубатори, венчурні капіталісти інших фондів, банки тощо. Наприклад, венчурний капіталіст Франц Хелбиг із Techno Venture Management наводить таку статистику зі свого фонду. Із загальної кількості проектів, прийнятих на фінансування, 95% становили проекти, що були рекомендовані.
Метою венчурного підприємництва є отримання надприбутків після завершення технологічного циклу нововведення і одночасний вихід із даної сфери суб’єктів після виконання ними своєї місії. Ця процедура називається «виходом із венчурного бізнесу» і здійснюється в таких основних формах:
публічний продаж акцій;
продаж акцій стратегічному інвестору;
продаж акцій фінансовим інвесторам.
Дослідження, проведені Європейською асоціацією венчурного капіталу показали, що процес виходу з бізнесу для венчурного капіталіста проходить дуже болісно. Так, наприкінці 1995 р. обсяг вкладених коштів венчурних фондів у Європі становив 25 млрд ЕКЮ, а це за існуючим обсягом щорічного виходу з бізнесу вимагає не менше 8 років, хоча у венчурних фондів здебільшого встановлюється термін виходу не більше 6 років. Це свідчить про труднощі виходу з венчурного бізнесу, з якими стикаються європейські венчурні капіталісти. Зовсім інша картина в американських венчурних підприємців. У США існує система автоматичного котирування акцій NASDAG.
Щоб мати уявлення про ті взаємозв’язки, що складаються в процесі руху венчурного капіталу між різними суб’єктами, необхідно детальніше проаналізувати джерела венчурного капіталу і мотиви його інвесторів.
Найбільшим джерелом грошових коштів у США є закриті партнерства з венчурним капіталом (їх ще називають «незалежними» венчурними фондами). Спочатку окремі багаті бізнесмени інвестували частину своїх прибутків в інші молоді фірми, на їх погляд, дуже перспективні і в яких вони могли якнайкраще використати свій управлінський і професійний досвід. Серед сімейних кланів, які відіграють головну роль у цьому бізнесі, — Фіппси, Уітні, Рокфеллери.
До цього ж типу джерел належать і закриті пули. Так називаються партнерства, у які партнери-інвестори вкладають різні суми капіталу. Кожний вкладає скільки може — від 25 тисяч доларів до кількох десятків мільйонів.
Фонди, де капітали перевищують 1 мільярд доларів, здебільшого вкладають свої кошти не в один проект, а в кілька, щоб знизити ризик їх втрати. Крім того, вони фінансують інноваційні фірми на різних етапах їх життєвого циклу. Досягши успіху у своєму бізнесі, вони дістають можливість залучати кошти банків, страхових компаній та інших джерел.
Але якщо венчурним капіталістам все-таки не вистачає коштів для фінансування великих проектів, то деякі з них продають свої акції на відкритих ринках капіталу. Так утворюються «зовнішні» фонди венчурного капіталу (їх ще називають «відкриті» або «публічні»). Діяльність цих фондів аналогічна до закритих пулів, але є один виняток, і їх робота висвітлюється пресою детально. Надання обов’язкової інформації встановлено Комісією з цінних паперів і діяльності бірж.
У венчурному фінансуванні беруть участь і великі корпорації. Характерним для них є заінтересованість не тільки у досягненні максимально можливих доходів на свої вкладення, а й можливість підвищити ефективність інноваційного процесу, що досягається завдяки венчурному капіталу.
Під час здійснення інноваційного процесу великі корпорації стикаються з цілим рядом проблем. Інновація, як якісне зрушення у випуску продукції і вдосконаленні технології, створює загрозу нормальному процесу відтворення капіталу корпорації. Тому постає необхідність відокремлення частини капіталу корпорації для здійснення інноваційного процесу. Цей процес поступово набув форму венчурного фінансування, а відокремлена частина промислового капіталу стає складовою частиною венчурного капіталу. Корпорації відокремлюють частину своїх засобів, передбачених для фінансування науково-технічного розвитку, і надають їх у розпорядження венчурних капіталістів. Участь корпорацій у венчурному фінансуванні обумовлена вимогами розвитку інноваційного характеру виробництва, серед яких головну роль відіграє модифікація організаційно-економічних і соціальних відносин. Організаційне венчурне фінансування корпорацій здійснюється у вигляді спеціальних філіалів корпорацій — фондів венчурного капіталу, а також у формі співучасті на правах обмежених партнерів у незалежних фірмах венчурного капіталу. Під час здійснення інноваційного процесу фірми венчурного капіталу в обох випадках виконують роль своєрідного посередника в симбіозі корпорацій і венчурних фірм. Корпорації використовують досвід венчурних капіталістів в організації інноваційного процесу в малих фірмах і підвищенні його ефективності, знижуючи ризик за рахунок диверсифікації інвестицій.
Значного поширення набула практика корпорацій придбання у свою власність венчурних фірм внаслідок операцій викупу цінних паперів цих фірм. Такий механізм дає змогу підвищити ефективність структурної перебудови корпорацій, надати їм гнучкість для пристосування до науково-технічного прогресу. Отже, мета, що її переслідують фонди корпорацій, вкладаючи інвестиції в малий інноваційний бізнес, різноманітна. Насамперед у разі успіху мала фірма стає об’єктом можливого приєднання до корпорації. Диверсифікація здійснюється з надією, що інвестиції будуть прибутковими. Інвестиції розглядаються як інструмент дослідження і розробки — «вікна в нову технологію». Вони використовуються як метод підтримки і отримання доступу до передових технологій з метою отримання прибутків.
Важливу роль у наданні фінансової підтримки наукомістким компаніям відіграють банки. Інвестиційні банки продають акції цих компаній на фондових ринках, залучаючи тим самим капітал для фінансування більш пізніх стадій життєвого циклу фірм. Поступово розширюючи спектр своїх послуг, банки почали засновувати свої власні фірми з венчурним капіталом. Таким чином вони стали вкладати кошти в проекти і на ранніх стадіях. У разі успіху справи це дає змогу отримувати величезні прибутки.
Серед джерел фінансування європейського венчурного капіталу велика питома вага належить саме банкам. На частку венчурних фондів, які є складовими структурами підрозділів банків, припадає близько третини їхнього загального обсягу. Так, наприклад, у Великобританії ця величина становить 18,7% (див. табл. 2.21), а в Голландії — 29,17%. Хоча ці фонди не мають ніяких пільг і їм складно конкурувати з незалежними фондами венчурного капіталу, великі інвестиційні банки все ж створюють у своїх структурах і забезпечують фінансовими ресурсами спеціалізовані венчурні підрозділи з метою диверсифікації портфеля послуг і розширення бази клієнтів.

Істотний вклад у венчурне фінансування роблять пенсійні фонди. Багато дослідників підкреслюють зростання ролі пенсійних фондів у процесі акумуляції й перерозподілу фінансів у рамках сучасної банківської системи. Надзвичайно велику роль відіграють пенсійні фонди у здійсненні контролю за рухом капіталу. Пенсійні фонди, акумулюючи засоби в рамках пенсійних програм і держави, нагромаджують частину необхідного й додаткового продукту і створюють можливість інтенсифікації процесу нагромадження та прискорення руху капіталу. Як джерело для венчурного капіталу пенсійні фонди мають великий потенціал. Насамперед це пов’язане з характером діяльності пенсійних фондів та наданням пільг у вигляді звільнення від податку на приріст капіталу, а також передбачена потреба в готівці. Вкладники пенсійних фондів заінтересовані в захисті грошових коштів від інфляції та зростанні своїх доходів, що є спонукальними мотивами до інвестиційної діяльності пенсійних фондів. Пенсійні фонди шукають надприбуткові сфери вкладення капіталу. Серед інших джерел фінансування значну питому вагу займають європейські пенсійні фонди. Так, їх питома вага у Великобританії становить 29,52% (найбільший відсоток серед інших джерел) і 9,53% у Голландії.
Поряд з пенсійними фондами все більш активними вкладниками в незалежні фірми венчурного капіталу стають страхові компанії. У Голландії страхові компанії посідають третє місце після банків щодо інвестування інноваційних підприємств. Характерним для венчурного фінансування пенсійних і страхових компаній є те, що вони з метою зниження ризику фінансують останні стадії інноваційного процесу. Для забезпечення контролю за фінансовими потоками представники пенсійних фондів і страхових компаній вводяться в раду директорів венчурної фірми.
У США існують і закриті фірми з венчурним капіталом, які діють на основі ліцензії Управління у справах малого бізнесу і відповідно до встановлених правил. Вони називаються інвестиційними компаніями малого бізнесу. Існують компанії, які належать представникам національних меншин. Ці фірми залучають засоби з різних джерел, а також позики від уряду і вкладають в обмежене коло підприємств. Забороняється вкладати інвестиції у такі організації:
компанії, які не належать до переробних, з власним капіталом, що перевищує 6 млн доларів;
компанії, що не належать до переробних, з середньою величиною прибутку після сплати податків за кожний із двох попередніх років понад 2 млн доларів;
компанії переробних галузей з чисельністю працюючих більш як 250 чол. (з власним капіталом більш як 6 млн доларів і прибутком понад 2 млн доларів.);
інвестиційні компанії;
кредитні установи.
Отже, діяльність цих компаній контролюється, що примушує їх функціонувати лише в певних межах. Ці обмеження стосуються розміру власного капіталу (у випадку інвестиційних компаній малого бізнесу — від 500 тис. до 10 млн доларів, а у випадку фірм національних меншин — мінімальний рівень 1 млн доларів) і характеру проектів (операції з нерухомістю виключаються).
Через таке фінансування підключаються і кошти уряду. Держава має змогу спрямувати діяльність інвестиційних компаній у русло своїх інтересів. Насамперед це стосується заохочення підприємств, діяльність яких тісно пов’язана з наукомісткими галузями. Джерелом фінансування інноваційних проектів є уряди держав і штатів США, які зрозуміли значення підтримки молодих компаній для економіки країни.
Більше половини урядів штатів США здійснюють фінансування наукомістких підприємств на початкових, достартових етапах їхнього життєвого циклу. Адже їхньою метою є не тільки отримання прибутків, а й залучення підприємців і вчених до венчурного бізнесу. Деякі штати утворили значні за розмірами пули венчурного капіталу — від 5—10 млн доларів до кількох сотень мільйонів. Але ці кошти значно менші від капіталу великих венчурних інвесторів. Тому і суми інвестицій не такі великі — від 100 до 500 тис. доларів.
Державні структури Європи також фінансують венчурний бізнес, але питома вага їх мізерна. У Голландії і Великобританії в загальному обсязі джерел їхня питома вага становить відповідно 7,14% і 1,5%.
Варте уваги таке нетрадиційне джерело венчурного фінансування, яке надається каналами невидимого венчурного ринку. Скажімо, у США — це ризиковий капітал обсягом 2 млн доларів дуже багатих приватних осіб, кожна з яких має понад 1 млн доларів, включаючи боргові зобов’язання. У колі підприємців їх ще називають «ангелами бізнесу», адже вони вкладають у наукомісткі виробництва від 5 до 50% свого інвестиційного портфеля. Крім того, у США щороку вкладається приватними особами більш як 30 млрд доларів у майже 100 тис. підприємств, а загальний обсяг інвестицій коливається в межах 100—300 млрд доларів.
Ангели бізнесу в США — це здебільшого чоловіки, середній вік яких становить 48 років. Вони мають щонайменше ступінь бакалавра, а понад половина з них ще більш високі ступені. Яскравим прикладом бізнес-ангела є Біл Гейтс — науковець і керуючий кількома підприємствами біотехнічної галузі. Заможні американські громадяни інвестують у ризиковані підприємства не більше 20%. Потенційні інвестори вкладають свої кошти в об’єкти, розташовані не далі, ніж за 160 км від своєї домівки. Це пояснюється тим, що бізнес-ангели заінтересовані вкладати свої капітали у венчурні підприємства і свої ноу-хау. Тобто вони інвестують у цей бізнес не тільки гроші, а й свої знання і досвід, щоб бути причетним до роботи венчура й допомогти у ризиковому бізнесі. Три чверті підприємців США під час опитування повідомили, що співпраця між ними і ангелами бізнесу є досить плідною. Приватні інвестори нерідко входять до ради директорів або працюють повний чи неповний робочий час. Але за взаємною згодою вони не повинні перетинати межу між дружньою допомогою і порадою та дріб’язковою опікою.
Приватних інвесторів можна класифікувати за такими групами:
особи з досвідом інвестування в підприємницькі венчури;
заінтересовані потенційні інвестори, які не мають досвіду, але прагнуть долучитися до ринку;
незаінтересовані інвестори, які здебільшого не бажають вкладати свій капітал у ризиковані проекти.
Прагнення отримати кошти від бізнес-ангела зростає, якщо підприємець має хороший бізнес-план. Існує такий вислів: «Знайди одного ангела і знайдеш п’ять чи десять». Але це дуже нелегка справа, адже ринок венчурного капіталу — «невидимий». У США існує інформаційна мережа венчурного капіталу, яка допомагає встановити контакти між приватними інвесторами та підприємцями. Існують також спеціальні посібники для венчурних підприємців, де містяться поради, як знайти «ангела». Основні серед них такі:
шукати приватних інвесторів поблизу, адже більшість з них вкладають кошти у підприємства, до яких вони можуть прибути за 12 годин;
шукати інвесторів, які знайомі з вашими технологіями і ринком, тоді вони швидше заінтересуються підприємством;
оскільки багато «ангелів» займаються благодійною діяльністю, то необхідно шукати їх імена у місцевій пресі, у раді директорів таких організацій та серед їхніх спонсорів;
більшість «ангелів» ризикові люди і не тільки за професією. Багато з них яхтсмени, пілоти, і їхні приватні яхти та літаки зареєстровані, а ця інформація доступна;
шукати «ангелів» серед власників дорогих автомобілів;
використовувати інформацію адвокатів, бухгалтерів, банкірів, які спеціалізуються на обслуговуванні молодих та швидко зростаючих компаній;
шукати і складати список потенційних інвесторів ще за шість місяців до того, як будуть необхідні кошти.
Дуже часто «ангели» шукають нефінансової віддачі. Нефінансові фактори можна розподілити на кілька категорій. Деякі з них впливають на почуття соціальної відповідальності, інші формують так званий «психологічний прибуток», який є добрим мотивом для багатьох приватних інвесторів. Інвестор навіть погоджується на нижчу норму прибутку, якщо з допомогою його коштів:
створюються робочі місця у регіонах високого безробіття;
розробляються соціально корисні технології;
підтримується жіноче підприємництво;
покращується стан довкілля;
пожвавлюється економічна ситуація в регіоні.
Поряд з місіонерськими цілями «ангели» нерідко роблять інвестування, так би мовити, з розважальною метою, тому багатьох з них називають «шукачами пригод».
Без сумніву, велика роль ангелів бізнесу у формуванні достартового і стартового капіталу венчурних підприємств, куди інші інвестори вкладати свої кошти не ризикують.
Венчурне фінансування передбачає застосування різних механізмів фінансування на різних етапах інноваційного процесу. Це дає змогу максимально задовольняти потреби у фінансових засобах, а також ефективно поєднувати інтереси власників капіталу і малого бізнесу.
Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але у кожного типу фондів існує певна специфіка, що знаходить відображення в розподілі коштів на цих етапах (див. табл. 2.22).

Як бачимо, інвестиційні компанії малого бізнесу не дозволяють собі витрачати багато засобів на достартове фінансування, адже цей етап має найвищий ступінь ризику. А венчурні фонди корпорацій значну частку своїх коштів витрачають саме на цьому етапі, оскільки засоби направляються на створення і розвиток внутрішніх венчурів. Зарубіжні дослідники зазначають, що основна частина капіталу витрачається на стартове і розширене фінансування. Тобто інвестиційні компанії малого бізнесу витрачають на ці етапи 71,9%, «незалежні» венчурні фонди — 71,2%, а венчурні фонди корпорацій — 69,6% своїх фінансових засобів. Адже саме стадія технологічного циклу нововведення — «виникнення і зростання» — найбільш капіталомістка.
Інвестиційні компанії малого бізнесу найбільшу частку своїх коштів витрачають на другому етапі фінансування нововведення, а «незалежні» венчурні фонди і внутрішньокорпоративний капітал — на першому етапі. Це пояснюється тим, що інвестиційні компанії малого бізнесу діють відповідно до встановлених правил, а тому й уникають надмірного ризику. Вони підключаються до активного фінансування, коли новинка наближається до серійного виробництва.
Є відмінності у фондів і на заключному етапі, тобто виході з бізнесу. На відміну від «незалежних» венчурних фондів інвестиційні компанії і венчурні фонди корпорацій заінтересовані у викупі контрольного пакета акцій і придбанні цієї фірми. Таким чином корпорації намагаються диверсифікувати свою діяльність, зайняти нову ринкову нішу на випадок економічних ускладнень в основній сфері їхньої діяльності. Інвестиційні компанії прагнуть закріпити за собою фірму, яка розвивається і яка могла б стати для них постійним джерелом доходів.
Приватні інвестори здійснюють свої вкладення на ранніх етапах життєвого циклу нововведення загальним обсягом не більш як 250 тис. доларів. Часто кілька інвесторів вкладають приблизно по 50 тис. доларів кожний, довіряючи більш досвідченим в тій чи іншій галузі. Вони очікують норми прибутку в розмірі 30—33% у середині інвестиційного циклу (5 років від початку проекту), тоді як фонди венчурного капіталу сподіваються протягом цього ж періоду отримати 40%.
Дослідження, проведені в США по 284 нових технологічних компаніях, дали такі результати:
107 компаній (38%) не використовували зовнішнього фінансування;
інші 177 компаній (62%) використовували фонди венчурного капіталу;
ангели бізнесу профінансували 120 компаній;
венчурні фонди — 90;
33 компанії використовували обидва джерела.
Розподіл фінансування ангелів бізнесу і фондів венчурного капіталу відображено в табл. 2.23.

Середній розмір інвестицій для молодих компаній, що їх надають «ангели», становить 150—200 тис. доларів, а фонди венчурного капіталу — відповідно 450 тис. і 2 млн доларів. Отже, ці джерела доповнюють одне одного. «Ангели» є найбільш бажаними інвесторами на початкових етапах фінансування, а венчурні фонди — на наступних, які потребують більших коштів для інноваційних проектів (табл. 2.24).

Застосування принципу етапності у фінансуванні ризикованих проектів стало серйозним поштовхом у розвитку венчурного бізнесу. Це дає змогу розподілити фінансування тривалих процесів становлення нових компаній між кількома інвесторами, що є одним із методів розподілу ризику, який нагромаджений світовою практикою венчурного підприємництва.
Отже, аналіз ролі, що її відіграє венчурний капітал у процесі науково-технічного розвитку сучасної ринкової економіки, дозволяє зробити висновок, що механізми венчурного фінансування виступають важливою ланкою інноваційної діяльності малих наукомістких фірм. Тому господарський механізм економіки України повинен орієнтуватися на новий науково-технічний рівень з використанням венчурного фінансування.
Незаперечним фактом є значний вплив різних форм венчурного підприємництва на прискорення науково-технічного прогресу та динамічність господарського комплексу промислово розвинутих країн світу. Відомо і те, що такі держави надають багато уваги розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу. Вивчення досвіду зарубіжних країн має нині важливе значення для України, де такий вид діяльності тільки набуває практичного втілення в процесі ринкової трансформації адміністративно-командної економіки.
Слід зазначити, що більш як 50-річний період розвитку венчурного підприємництва в розвинутих країнах світу дає багатий матеріал для досліджень і значно ускладнює їх, оскільки кожна країна має свої особливості в організації такої діяльності та власні проблеми, які намагається вирішити. Необхідно досліджувати не тільки форми і методи організації венчурного підприємництва, але й фактори, які забезпечують їх розвиток та високий рівень ефективності господарювання в таких країнах, як США, Японія, країни Західної Європи. З цих позицій заслуговують на увагу такі питання:
визначення основних організаційних форм венчурного підприємництва;
виявлення особливостей розвитку венчурного підприємництва в різних країнах;
визначення характерних рис у формуванні економічних відносин, які складаються між підприємницькими структурами венчурного капіталу та державою.
Венчурне підприємництво має численні організаційні форми. Основні серед них такі:
«незалежні» малі венчурні фірми (з використанням капіталу інвестиційних компаній малого бізнесу і «незалежних» венчурних фондів);
фірми, які спеціалізуються на впровадженні у виробництво науково-технічних розробок, що організується у вигляді паю з промисловими корпораціями — «зовнішні» венчури корпорацій (з використанням внутрішньокорпоративного венчурного капіталу та «зовнішніх» (відкритих) венчурних фондів);
«внутрішні» венчурні відділи корпорацій, основою яких є відокремлення підприємницької групи як самостійного венчурного підрозділу (з використанням внутрішньокорпоративного венчурного капіталу). Основні організаційні форми венчурного капіталу зображено на рис. 2.18.

Попит на венчурний капітал в останні роки викликав адекватне зростання кількості його джерел, тобто зміст венчурного фінансування реалізується в різноманітних формах. Особливу роль у фінансуванні інновацій відіграють спеціалізовані компанії ризикового капіталу. За юридичним статусом вони є партнерствами з обмеженою відповідальністю. Організаційно такі компанії — це поєднання керуючих невеликих фірм і керованих ними фінансових пулів, кожен з яких інтегрує кошти декількох вкладників. Такий статус має особливе значення не тільки із-за пільгового оподаткування, але і тому, що окремі інвестори не мають права вилучати свої кошти без згоди інших членів пулу або до закінчення терміну дії договору про партнерство (як правило, 10 років).
Зокрема, найбільш відома фірма ризикового капіталу в США — компанія «Оук інвестмент партнерз» — є пулом з обсягом капіталу близько 100 млн дол. Учасники пулу такі відомі корпорації та банки, як «Сітікорп» і «Коннектикут дженерал». Ті, кого підтримує ця компанія, користуються високою довірою клієнтів і банків.
Приватні фірми венчурного капіталу приймають внески від «зовнішніх» вкладників у розмірі не менш як 100 тис. дол. на термін 10—12 років з внесенням цієї суми в перші 2—3 роки цього періоду. Із залучених таким чином, а також власних коштів фірма ризикового капіталу утворює фонд в 10—50 млн дол. (іноді більш як мільярд доларів).
Розмір інвестицій різний — від 25 тис. доларів до кількох десятків мільйонів доларів. Тому деякі закриті пули оперують невеликими капіталами і фінансують венчурів середнього ринку. Фонди із великими капіталами (понад мільярд доларів) вкладають не в одну, а в цілий ряд компаній на різних стадіях розвитку, тобто практикують так званий «розподільний ризик». Така практика дозволяє, з одного боку, зменшувати підприємницький ризик інвесторів, а з другого — багатьом новоствореним малим венчурним фірмам отримувати кошти одночасно від декількох компаній, причому частка участі всіх інвесторів відповідає внеску кожного з них. Оптимальним вважається фінансування 10—15 проектів.
Закриті пули, добиваючись успіху у своїй справі, отримують можливість залучати кошти з банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших джерел. За оцінками спеціалістів, ці компанії — могутня сила у венчурному підприємництві. Згідно з даними Європейської асоціації венчурних фондів за 1995 р., майже 65% загального венчурного інвестування Великобританії і Голландії забезпечується «незалежними» (закритими) венчурними фондами. Відповідно до британського законодавства статус партнерства закритого типу дозволяє запобігти подвійному оподаткуванню курсової різниці при продажу і придбанні цінних паперів. У Велико-британії цей податок становить 40% загальної суми прибутку, отриманого за рахунок курсової різниці цінних паперів. У Голландії немає проблеми подвійного оподаткування — власники пакетів акцій, які становлять менше 33% статутного капіталу фірми, податку взагалі не сплачують. У Франції венчурні фонди податком не обкладаються, а учасники сплачують податок на курсову різницю і податок на прибуток.
У зв’язку з цим протягом останніх двадцяти років венчурний капітал у Європі розвивався дуже швидкими темпами. За останні десятиліття у європейські венчурні фонди надійшло 60 млрд ЕКЮ (1ЕКЮ = 1 ЄВРО). Лише за один 1996 рік венчурні фонди поповнилися на 8 млрд ЕКЮ.
Венчурні фонди Європи спрямовують свої інвестиції у такі галузі:
виробництво товарів народного споживання — 18,3%;
виробництво промислової продукції — 18,4%;
зв’язок, комп’ютери, електроніка — 15,5%;
фінансові послуги — 6,3%.
Незалежні європейські венчурні фонди формують свій інвестиційний потенціал головним чином через банки, страхові компанії, пенсійні фонди та реінвестують прибутки в нові інноваційні проекти. Щоб привабити потенційних інституційних інвесторів, їм пропонується рівень повернення вкладених коштів в межах 30—40%.
На відміну від американських фондів, західноєвропейські вкладають свої засоби у зрілі фірми, які себе добре зарекомендували. Адже на початку 80-х років ці фонди мали збитки при фінансуванні проектів у галузі інформаційних технологій і були змушені відмовитись від співпраці із венчурами на початкових етапах. На частку молодих венчурних компаній припадає близько 6% загального обсягу венчурного фінансування.
У Західній Європі першість у венчурному фінансуванні займає Великобританія. Згідно з статистичними даними Європейської асоціації венчурних фондів майже половина всього західноєвропейського фінансування належить британським фондам, а третина інвестицій здійснюється за межами держави.
Більшість незалежних венчурних фондів продають усі свої пакети цінних паперів і ліквідуються. Якщо інвестори пулу задоволені доходом, який вони отримали в результаті венчурного підприємництва, то вони пропонують команді менеджерів сформувати новий венчурний фонд. Доходи менеджерів закритих пулів у середньому становлять від 3 до 8% обсягу інвестицій, плюс бонуси за кожний процент перевищення очікуваного рівня прибутковості капіталу.
Згідно з статистичними даними у Європі існують такі методи виходу незалежних фондів із венчурного бізнесу (в мільйонах ЕКЮ):
продаж акцій — 786;
продаж фірми стратегічному інвестору — 1705;
інші форми продажу — 693;
списано на збитки — 518.
Багато західноєвропейських країн почали активно стимулювати індивідуальних і інституційних інвесторів з тим, щоб вони вкладали свої заощадження у венчурні трасти. Привабливість трастів ґрунтується на тому, що дивіденди і курсова різниця між ціною придбання і продажу корпоративних цінних паперів не обкладається податками, а податок, який вони сплачують, знижений до 20%.
Відповідно до законодавства не менш як 70% фінансових засобів, які акумульовані трастами, мають інвестуватися у венчури на початковому етапі їх розвитку, причому в одне підприємство не може бути фінансовано більше 1 млн доларів. Життєвий цикл таких венчурних трастів — 5 років. Для створення цього фонду обов’язково необхідно отримати ліцензію від уповноважених державних фондів. Після отримання прибутків траст повинен реалізувати всі цінні папери, які знаходяться у нього, а доходи розподілити між вкладниками. Тому трасти жорстко контролюються державними органами, але мають привабливі податкові пільги і підтримку держави.
Великого розмаху венчурне підприємництво набуло у США. За своїми обсягами американський ринок ризикового капіталу значно перевищує західноєвропейський та японський. Його розвиток відбувається головним чином за рахунок приватного підприємництва. Заслуговує на увагу те, як здійснюється фінансування венчурного капіталу в США.
Слід зазначити, що наданням ризикового капіталу в США займаються три типи фірм, які спеціалізуються у цій галузі. Це приватні фірми, що мають юридичну форму партнерств, корпоративні фірми, які являють собою дочірні компанії великих фінансових організацій та промислових корпорацій і так звані інвестиційні компанії малого бізнесу (ІКМБ).
На початку 90-х років у США функціонувало близько 200 таких інституційних утворень; половина з них мала власні активи обсягом понад 100 млн доларів. Інвестиційні фірми венчурного капіталу, як правило, спеціалізуються на певних галузях наукомісткого виробництва. Їхні співробітники є великими знавцями у конкретній сфері, а ділові зв’язки з ученими, спеціалістами, підприємцями являють собою неоціненний капітал фірми. У зв’язку з цим велику роль відіграє досвід «вирощування» нових підприємств. Вважається, що він набувається в середньому після інвестування хоча б 5 проектів. У подальшому доля успішних проектів різко підвищується. Наприклад, у відомої в США фірми ризикового капіталу «Клайнер перкінс» з перших 18 фінансових проектів принесли збитки 8, а з 50 наступних — лише 2.
Інвестиційні компанії малого бізнесу функціонують при безпосередній підтримці держави під егідою Адміністрації малого бізнесу США. ІКМБ займаються не тільки фінансуванням наукомістких підприємств, але вони також створені для підтримки малого бізнесу в цілому, тобто фінансують його в усіх галузях (за винятком сільського господарства, операцій з нерухомістю, кінобізнесу). Ці компанії надають і довгострокові кредити. Згідно із законодавчо встановленими правилами засновницький капітал ІКМБ має становити не менше 500 тис. доларів. Компанія не може інвестувати більше 20% свого капіталу в один проект, а частка її участі в останньому не повинна перевищувати 49%.
Якщо інвестиційна компанія малого бізнесу вклала в ризиковане фінансування малих фірм більше 65% свого статутного фонду, то вона може отримати від держави кредит в чотирикратному розмірі від величини вкладених коштів. Але така можливість на практиці застосовується рідко, адже необхідно виплачувати проценти, а це складно у зв’язку з специфікою ризикованого фінансування. Тому обсяг державних коштів, взятий у кредит ІКМБ, в середньому не перевищує 1—2% їх власного капіталу.
Основною формою фінансування венчурних підприємств є придбання інвестиційними компаніями венчурного капіталу та приватними інвесторами пакету акцій. Якщо справи венчурного підприємства йдуть успішно, то воно має змогу щодо публічного продажу акцій, а компанія, яка володіє пакетом акцій цього підприємства, отримує величезні доходи за рахунок значного зростання ціни акцій. Зокрема, в США у 1995 р. молоді акціонерні компанії залучили близько 29 млрд доларів венчурного капіталу. А протягом 1990—1994рр., коли на фондовому ринку появились акції 2800 приватних компаній, їм вдалося акумулювати майже 130 млрд доларів (рис. 2.19). Індекс, що розраховується по акціях первинного випуску, зріс за той самий період на 538%, а зведений індекс по 500 найбільших компаніях США збільшився лише на 84%.

З метою акумулювання великих сум деякі закриті венчурні фонди США збирають необхідні суми, продаючи свої акції на відкритих ринках, а фонди, які утворились, називаються «зовнішніми» («публічними») фондами венчурного капіталу. Вони діють так само, як і закриті («незалежні») венчурні фонди, але зобов’язуються надавати інформацію, встановлену Комісією з цінних паперів і бірж (SEC). Згідно з даними американських дослідників «видимий ринок» венчурного капіталу складається з більш як 500 венчурних фондів, які вкладають приблизно 40 млрд доларів.
Керівництво компанії венчурного капіталу досить вибагливо підходить до вибору венчурних проектів з метою їх подальшого фінансування. Для цього використовуються спеціальні критерії, за допомогою яких проводиться відбір. При доборі інноваційних проектів для можливого інвестування враховуються насамперед ділові та професійні якості керівника малої наукомісткої фірми, потім характер нововведення та його потенціал.
Останнім часом за прикладом США у Японії швидко поширилась така форма венчурного фінансування, як партнерські фонди, які формуються із внесків фінансових органів (банків, страхових компаній), промислових монополій, індивідуальних інвесторів і компаній венчурного капіталу. Ініціаторами створення партнерств виступають брокерські фірми, тобто компанії, які здійснюють операції з цінними паперами «сйокен гайся». Для того щоб мати можливість продати свої акції, венчурні підприємства повинні представити «сйокен гайся» відомості, які містять дані, що розкривають різні сторони їхньої діяльності, у тому числі технічні комерційні таємниці. У цих брокерських фірмах існують спеціальні відділи, що займаються аналізом повідомлень (але при цьому гарантується збереження комерційної таємниці). Відібравши перспективні підприємства, «сйокен гайся» приступають до організації партнерства і рекомендують різним банкам, монополіям, страховим фірмам купувати акції цих підприємств.
Полегшення японським венчурним підприємствам умов виходу на ринок цінних паперів привело до скорочення терміну від початку діяльності підприємств до публічного продажу акцій. Це означає прискорення обороту капіталу і, врешті-решт, більш швидке повернення вкладених коштів. Ось чому в останні роки значно посилився інтерес до фінансування венчурних підприємств не тільки з боку венчурного капіталу, але і японських банків.
З метою зменшення венчурним підприємствам фінансового тягаря деякі банки Японії використовують систему «подвійних ставок». Протягом певного періоду після надання кредиту вони збирають з венчурів незначний процент, а потім відповідно до освоєння підприємством цих засобів піднімають процент до звичайного рівня. Слід зазначити, що підвищений інтерес японських банків до фінансування венчурного бізнесу не означає, що кредит може отримати будь-яке венчурне підприємство. Перед тим як надати кредит, банки проводять ретельну перевірку стану їх справ, а коли надають його, то здійснюють контроль за діяльністю підприємств, консультують з питань фінансування і управління. Японська система фінансування венчурного бізнесу має свої особливості. Так, кошти надаються насамперед тим підприємствам, які вже пройшли найтяжчий етап у своєму розвитку — етап становлення.
Фонди сприяння розвитку венчурних підприємств створені в більшості префектур Японії органами місцевого самоврядування. Їх завдання — надання пільгових кредитів венчурним підприємствам, а також середнім підприємствам, які перепрофільовуються на нову сферу діяльності. Для відбору відповідних підприємств як консультанти залучаються спеціалісти і викладачі місцевих університетів. Але ринок венчурного капіталу в Японії становить лише 4—5% від обсягу американського ринку, а кількість компаній венчурного капіталу на порядок менша, ніж у США.
Розвиток венчурного підприємництва впливає на венчурний ринок ідей, де продавцями виступають їх автори, а покупцями — інвестори ризикового капіталу. Будова венчурного капіталу дуже складна за своєю структурою. Але при всьому розмаїтті обов’язкові дві складові: інноваційна фірма і фонд венчурного фінансування.
Ризиковий капітал найчастіше надається двом категоріям малих фірм. По-перше, тим, які викуплені у власників (їх називають «бай-аут»). По-друге, новим фірмам, заснованим співробітниками відомих наукомістких корпорацій, націлених уже як незалежні підприємці реалізувати ідеї і розробки («спін-оф»).
Важливим етапом аналізу мережі організацій венчурної сфери є розробка відповідної класифікації таких організацій і фірм. З розвитком венчурного підприємництва проблема розмежування типів венчурних організацій ускладнилася тим, що реальна чисельність таких організацій дуже велика, і при їх класифікації не можна обійтись небагатьма групами з чіткими фінансовими особливостями. Методологічною основою класифікації інноваційних організацій є концепція видів спеціалізації ланок організаційної структури. Саме вид спеціалізації необхідно віднести до найважливіших основ класифікації організацій.
Найважливішою ознакою у класифікації малих венчурних організацій є вид спеціалізації (товарна, ресурсна, технологічна). У випадку, коли основним фактором, що визначає профіль діяльності організації, є продукт, то має місце товарна спеціалізація. Аналогічно визначається ресурсна та технологічна спеціалізації. Інші суттєві ознаки класифікації: вид науково-технічної продукції, ступінь охоплення стадій циклу «дослідження—впровадження» тощо.
На відміну від традиційного виробництва венчурна діяльність зорієнтована на обслуговування виробництва і зокрема на конкретний виробничий об’єкт. Адресна орієнтація відіграє велику роль в організаційній структурі науки, оскільки вона сприяє розвитку інтеграційних процесів. Групи підприємств, які мають потреби у певних видах послуг, виступають співзасновниками структур, що є виробниками таких послуг.
Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчурних підприємств:
«низькопотенційні» підприємства для венчурного капіталу (Life-stule), прибутки яких за 5 років становлять 50 млн доларів. Такі підприємства не приваблюють венчурних інвесторів, їх кількість на ринку сягає 90% усіх венчурних підприємств;
«венчури середнього ринку» (Midle-market), прибутки яких коливаються від 10 до 50 млн доларів щорічно. Саме такі підприємства потребують участі венчурного капіталу;
«високопотенційні підприємства» (High-potential), які мають понад 50 млн доларів щорічного прибутку впродовж 5 років. Вони найпривабливіші для венчурних інвесторів. Ці підприємства, як правило, мають корпоративну форму власності і становлять 1% загальної кількості інноваційних підприємств.
Малі венчурні фірми не випадково є головним об’єктом ризикового капіталу. У колі експертів і представників ділового світу існує думка про високу ефективність науково-дослідних робіт у таких фірмах. Дослідження, проведені в США, показали, що ще в 70—80-х роках кожне четверте велике нововведення було розроблено і впроваджено у фірмах з чисельністю працюючих менш як 100 чоловік. Саме малі венчурні фірми дали путівку в життя таким винаходам, як електрографія, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір, мікропроцесор, персональний комп’ютер. Статистика показує, що «батьками» більш як 60% великих нововведень ХХ ст. є венчурні фірми.
Американський економіст Р. Стиперман, який вивчав історію появи шістдесяти найбільших винаходів нашого століття, відзначає, що великі корпорації, для яких одержання прибутку є головним стимулом організації досліджень, не беруться за «неперспективні» розробки. Здебільшого тут виявляють ініціативу невеликі фірми. Він наводить приклад про те, що невеликі фірми проводили ризиковані дослідження, пов’язані із створенням ксерографії (магнітного звукозапису), на що великі фірми не звертали серйозної уваги. Винахідливість і гнучкість, властиві цим фірмам, допомагають їм проникати в нові галузі.
Важливо, що кількість нововведень на долар витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в малих фірмах у 24 рази перевищує кількість таких у компаніях з чисельністю зайнятих понад 10 тис. чоловік. Так, у США на малі фірми за останні роки припадає 25—30% великих винаходів. Витрати на один винахід у малих фірмах становлять близько 87 тис. доларів проти 2млн доларів у великих корпораціях 15.
Однією з причин успіху дрібних і середніх фірм, які займаються НДДКР, у «генерації» нових ідей є, звичайно, і та обставина, що для цього не потрібно великих матеріальних витрат. У США, наприклад, витрати НДДКР на один винахід і отримання патенту становлять лише 5% витрат, необхідних для доведення цього винаходу до комерційного прибутку. Сама по собі «генерація» нових ідей потребує найменшої питомої ваги фінансових засобів у процесі створення нових виробів і доведення їх до споживача. Але це вимагає залучення висококваліфікованих і талановитих спеціалістів і створення відповідних стимулів для винахідницької діяльності.
У малих венчурних фірмах у структурі працюючих велика питома вага інженерів і вчених, а також значні витрати на НДДКР. Статусу підприємців віддають перевагу багато вчених, які залишають університети і лабораторії для того, щоб випробувати свої сили у венчурному бізнесі, тобто створенні венчурних фірм для доведення і впровадження окремих винаходів з метою їх наступної прибуткової реалізації.
Отже, сучасні венчурні підприємства — це гнучкі й мобільні структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, обумовленою особистою заінтересованістю працівників фірм та їхніх партнерів по венчурному бізнесу в швидкій комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу з мінімальними витратами. Адже в малих фірмах невеликий апарат управління, що не тільки знижує накладні витрати, а й дає змогу уникнути бюрократичних зволікань, які знижують ефективність роботи. Зрештою в таких фірмах вища гнучкість виробництва, вони краще бачать тенденції розвитку, більш уміло пристосовуються до попиту споживача. Усе це сприяє прискоренню процеса нововведення.
Досвід високорозвинутих країн показує, що стратегічний альянс підприємств з венчурним капіталом приводить до значних економічних результатів. Так, згідно з даними асоціацій венчурних фондів Великобританії за період з 1991 по 1995 рік загальний обсяг продажу у фірмах, які стали об’єктом венчурного фінансування, збільшився на 34%, середнє річне зростання прибутку — на 25% (обсяг експорту — на 29%), а чисельність персоналу — на 15%. Для порівняння зазначимо, що по п’ятистах найбільших європейських компаніях приріст за цими показниками становив відповідно 14%, 17% і 2%. А приріст чисельності працюючих у Великобританії за цей період становив менше 1%.
Отже, слід зазначити, що венчурні фірми — це серйозне джерело нововведень, і для їх створення необхідна наявність чотирьох складових:
комерційні ідеї (майбутнє нововведення);
суспільні потреби в даному нововведенні (продукті, технології, об’єкті, послузі), попит потенційних споживачів;
підприємець, який готовий на основі майбутнього нововведення створити венчурну фірму;
венчурний капітал для фінансування діяльності ризикової фірми.
Звичайно, ні перспективна технічна ідея, ні венчурний капітал самі по собі не гарантують малій венчурній фірмі успіх на ринку. Фірма повинна дотримуватися певних умов та вимог. По-перше, треба вміти скласти прогноз економічного потенціалу новації на достатньо тривалу перспективу. По-друге, керівники і провідні менеджери фірми повинні мати хороші ділові якості (підприємницький досвід, високу працездатність, комунікабельність, цілеспрямованість), а також свій пай у прибутках, що стимулює заінтересованість у кінцевих результатах діяльності фірми та орієнтує на необхідність прискорення інноваційних процесів. По-третє, в умовах обмеженості фінансово-матеріальних ресурсів і ринкової невизначеності необхідна найвища якість організації бізнесу та управління фірмою, швидкість прийняття нових рішень.
Особливі умови праці в малих і середніх венчурних фірмах обумовлюють їхні значні успіхи в НДДКР і виробничо-технічній діяльності. Гнучка тактика підприємців, їхній безпосередній контакт зі своїми працівниками, широка тематика досліджень, більша можливість творчого пошуку, швидкі темпи впровадження отриманих результатів — усе це приваблює певну частину науковців висококваліфікованих спеціалістів у венчурні фірми, незважаючи на те, що зарплата тут майже вдвічі менша, ніж у великих. Багато винахідників не люблять працювати у великих компаніях, де вони перетворюються в гвинтики бюрократичних механізмів.
Разом з тим слід зазначити, що незалежно від організаційної форми, венчурні фірми є тимчасовими структурами, які націлені на певний кінцевий результат діяльності, на вирішення конкретної проблеми. Адже самі венчурні фірми не здатні налагодити серійний випуск нової продукції. Тому після завершення роботи, заради якої створювались венчурні підприємства, вони або розформовуються і призупиняють свою діяльність або поглинаються великою фірмою. При сприятливій комерційній кон’юнктурі й конкурентоспроможності деякі з них функціонують самостійно. Венчурні фірми виходять на ринок, продаючи комерційні розробки. Вони зміцнюють своє фінансове становище і розгортають активну підприємницьку діяльність шляхом створення власного виробництва і організації комерційних операцій на базі доопрацьованих ними нововведень. У цьому разі венчурне підприємство організує виробництво невеликих партій виробів, вигідно їх реалізує, і таким чином виконує свої зобов’язання перед інвесторами. Продаючи ліцензії, воно нагромаджує необхідні кошти для розгортання власного виробництва. Прикладом такого варіанта видозміни венчурного підприємства є фірма «Ксерокс». За оцінками спеціалістів, які вивчають американський досвід венчурного підприємництва, період формування і «дозрівання» малих інноваційних фірм триває в середньому 5—7 років. Потім приблизно 20% малих фірм перетворюються у відкриті корпорації, 60% поглинаються потужнішими конкурентами, а 20% стають банкрутами. Венчурні інвестиції в молоду фірму «Ейпл комп’ютер» за три роки збільшили ціну її акцій більш як у 100 разів.
Отже, можливість збагатитися за рахунок малих інноваційних фірм викликає приплив до науково-технічної сфери венчурного капіталу.
До найефективніших методів прискорення інноваційних процесів у США належать так звані квазіризикові форми їх організації на рівні корпорцій. Основними з них є внутрішні венчури та програми «свояків». Можливі інші варіанти організаційних форм венчурного підприємництва, адже його організаційна структура гнучка і динамічна.
Корпорації домагаються того, щоб зробити відносно самостійними науково-дослідні підрозділи, діяльність яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Так, за даними національного наукового фонду США, ефективність витрат на наукові дослідження і розробки у великих корпораціях у чотири рази нижча, ніж у малих фірмах. Тому для підтримання конкурентоспроможності великі компанії повинні мати доступ до малих фірм, які займаються інноваційною діяльністю. Звідси стратегічна орієнтація великих фірм на формування і підтримку малого бізнесу із застосуванням венчурного капіталу. Спеціалісти, які стежать за досягненнями науково-технічного прогресу в промисловості США, відзначають, що нововведення у великих фірмах стикаються із централізованими, інерційними організаційними структурами. Вважається, що радикальні новинки з’являються саме у малих інноваційних фірмах, а у великих відбувається лише поступове, повільне поліпшення якості товарів (ці явища в літературі відомі як «ефект Ерроу»).
Великі фірми і корпорації роблять відносно самостійними науково-дослідні підрозділи, діяльність яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Ці підрозділи мають матричну структуру управління і діють як тимчасовий колектив, який називають «внутрішнім венчуром». Він має достатню самостійність, хоч підпорядкований і підзвітний віце-президенту компанії. Внутрішні венчури, крім фондів венчурного капіталу, використовують і особисті заощадження інженерів, конструкторів, проектувальників, спеціалістів з управління, тобто творчого колективу компанії.
Іноді внутрішні інноваційні сектори є результатом розпродажу корпораціями неефективних дослідницьких підрозділів своїм співробітникам. Це досягається шляхом випуску «не справжніх» акцій ризикового капіталу, які діють тільки у межах фірми. У разі успіху на ринку ці акції обмінюються на справжні.
Спеціалісти вважають, що внутрішні підрозділи є найбільш зваженим, обережним і капіталомістким методом для впровадження інновацій. Вони здебільшого розташовуються в окремому будинку. Материнська компанія забезпечує їх устаткуванням, коштами, надає необхідні управлінські та інші послуги. Венчурам дозволяється проводити незалежну кадрову політику. Автономність венчурів знижує ризик, який виникає в результаті диверсифікації виробництва. Протягом обумовленого терміну внутрішній науковий сектор повинен розробити новинку і підготувати до запуску в масове виробництво. Його призначення — проникати у нові галузі, завойовувати ринки збуту. Якщо проект виявився успішним (продукт має намічені характеристики, а дослідження ринку показує, що цей продукт користуватиметься попитом), то підрозділ реорганізують для масового випуску виробів у межах тієї ж компанії або перепродають іншій чи утворюється «зовнішній венчур». «Внутрішній венчур» вступає у контакти з іншими корпораціями і створює на акціонерній основі спільні фонди венчурного фінансування.
Саме кризова ситуація, що виникла у країнах Західної Європи та США в 1980—1982 рр. сприяла зближенню інтересів великих корпорацій і малих підприємств у спільному вирішенні проблеми підвищення ефективності господарювання. Корпорації часто стають ініціаторами створення малих інноваційних фірм, які працюють на них і мають статус юридичної особи.
Корпорації виводять внутрішні венчури із свого складу, але залишаються головними замовниками на їхню продукцію та послуги. Головна мета, що її намагаються досягти менеджери великих компаній — піднести ефективність виробництва на засадах використання підприємницького потенціалу малих інноваційних підприємств.
Корпорації залучають до співпраці й винахідників, створюючи для них малі підприємства — «зовнішні венчури». Таким чином промисловий капітал виступає як замовник майбутніх нових виробництв. Великі концерни використовують венчури в якості «атомів» і «багатоатомних молекул», з допомогою яких вони можуть дешево створювати і швидко перебудовувати свою виробничу систему.
Отже, для промисловців використання зовнішніх венчурів має такі переваги:
у малих інноваційних фірмах процес створення нових, ефективно діючих виробництв — дешевий і швидкий;
дає змогу диверсифікувати виробництво одночасно по різних напрямах, підтримати його конкурентоспроможність;
краще пристосуватися до умов світового ринку, динаміки кон’юнктури;
постійно перебувати на передовій позиції НТП.
Крім цього, зовнішні венчури стають для монополій унікальним засобом обміну новими продуктами, технологіями і виробництвами ще тоді, коли вони знаходяться на етапі зародження нової ідеї. Купуючи і продаючи малі інноваційні фірми, корпорації можуть добирати для себе нові виробництва в такій кількості й такому асортименті, які найбільше відповідають їхнім стратегічним цілям.
З допомогою венчурного фінансування при оперативній організації внутрішніх і зовнішніх ризикових підрозділів корпорації стають активнішими в завоюванні нових сфер. Вони можуть організовувати відразу кілька «венчурів».
Заслуговує на увагу ще одна форма «квазіризикової» організації інноваційних проектів у американських корпораціях — так звана програма «свояків». У межах таких програм започатковують спеціальні грошові фонди внутрішньокорпоративного венчурного капіталу, кошти яких виділяють «своякам» — представникам корпорації. Будь-який працівник корпорації, що запропонував ідею нового продукту або вніс іншу пропозицію, може звернутись безпосередньо до «свояка» за фінансовою підтримкою. Якщо пропозиція зацікавить «свояка», то останній у межах своїх повноважень може виділити кошти (кілька сот тисяч доларів) на розробку і реалізацію інноваційного проекту. Розміри винагороди для «свояків» залежать від результатів їхньої інноваційної діяльності. «Свояки» беруть безпосередню участь у розподілі прибутку своєї корпорації, отримуючи грошима чи цінними паперами свою частку у вигляді компенсації за фінансування нововведень. Програми «свояків» відрізняються від внутрішніх венчурів меншим ступенем формалізації. За оцінками корпорацій «свояки» дають змогу істотно підвищувати ефективність інноваційних процесів. За оцінками експертів «свояки» сприяють суттєвому підвищенню ефективності інноваційних процесів у багато разів.
Своєрідною проміжною формою між чисто венчурним бізнесом і внутрішніми ризикованими проектами є організація спільних підприємств «нового стилю». Це об’єднання малої наукомісткої фірми і великої компанії. У межах такого об’єднання венчурна фірма веде розробку нового виробу, а велика компанія надає їй фінансову допомогу, дослідне обладнання, забезпечує каналами збуту і обслуговує клієнтів.
Отже, важливою особливістю, що характеризує відносини великих корпорацій і малих венчурних фірм, є те, що вони, укладаючи між собою угоди, не втрачають свою економічну і юридичну незалежність. Венчурні фірми встановлюють зв’язки, як правило, не з однією, а з кількома великими корпораціями. Це дає змогу більш стійко витримувати коливання ринкової економіки під час спаду попиту на продукцію, пристосовуватись до нової економічної ситуації.
За останні роки досить широкого розповсюдження набула форма об’єднання венчурних підприємств та інших суб’єктів господарювання у науково-дослідні корсорціуми, тобто тимчасові статутні об’єднання щодо здійснення науково-технічних розробок. Найбільшого поширення вони набули в нових галузях або на стику кількох різних галузей. Учасниками такого консорціуму можуть бути державні й приватні фірми, венчурний капітал і цілі держави (наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку).
У розвинутих країнах світу існують три типові варіанти науково-дослідних консорціумів. Перший з них має науково-дослідну базу, лабораторії, дослідні підприємства, зорієнтовані на проведення довгострокових досліджень, які вже розпочаті науковими організаціями. Тому і відсутні власні лабораторії, а штат працівників невеликий. Прикладом об’єднання такого типу може бути відомий міжнародний науково-дослідний консорціум, який дістав назву «Троїстий союз». У його складі 20 американських компаній, 14 європейських корпорацій і 3 японські університети. Усі вони проводять дослідження в галузі створення ЕОМ і програмного забезпечення. За оцінками експертів, тільки утворення таких широкомасштабних консорціумів має забезпечити достатню концентрацію виробництва і капіталу для розроблення і вдосконалення продукції в темпах, що їх задають лідери, наприклад «ІБМ».
Існує і третій варіант консорціумів. Він підпорядкований здійсненню контролю і розробленню єдиних галузевих стандартів. Консорціуми такого типу найменш стійкі, і в результаті внутрішньогалузевої конкуренції вони розпадаються.
При всій різноманітності міжкорпораційних утворень їх об’єднує венчурне фінансування. Спільні венчурні інвестиційні фонди тримають у стані рівноваги організаційну конструкцію, якою є консорціум. Їх поява, розвиток і, зрештою, розформування свідчать про те, що венчурний капітал є новою функціональною формою фінансового капіталу, має свій цикл обороту, тісно пов’язаний з інноваційним циклом.
Література
1. Дергачев В. Восходжение к технополисам // Бизнес Информ. — 1997. — №1. — с. 5—8.
2. Доценко Ю. П. Світовий досвід фінансування науки // Наука та наукознавство. — 1995. — №1—2. — с. 49—51.
3. Фаррел К., Ребелло К., Хоф Р. Рынок венчурного капитала США // Бизнес. — 1996. — №3. — С. 14—20.
4. Поручник А. М., Антонюк Л. Л. Венчурний капітал: Зарубіжний досвід та проблеми становлення в Україні. — К.: КНЕУ, 2000. — С. 5—60.
Последнее обновление ( 20.12.2013 г. )
 
« Пред.   След. »


© 2017 Дипломы, курсовые и рефераты!
Сайт создан: 11.2008
Автор: Джигора Олег dzhigora@gmail.com