Дипломы, курсовые и рефераты!

Правові основи регулювання міжнародних від­но­син Печать E-mail
Автор Oleg   
01.03.2013 г.

Зовнішньоекономічна діяльність, як і міжнародна діяльність взагалі, - специфічна сфера відносин. Це обумовлюється тим, що її суб’єктами виступають незалежні, суверенні держави. Тому поряд з тенденціями прагнення до спільних дій проявляється і фактор прагнення до забезпечення національних інтересів.

Інструментом, який дає змогу врівноважити ці інтереси, є міжнародне право, яке являє собою сукупність юридичних норм, договірних і звичайних, що вироблені внаслідок згоди між державами і регулюють відносини між учасниками міжнародного спілкування.

Джерелами міжнародно-правових норм є, перш за все, міжнародні угоди, а також правові звичаї та акти міждержавних організацій.

Найбільш стародавнім джерелом міжнародного права є правові звичаї. Вони формувалися на протязі багатьох століть і являють собою правила поведінки держав, мовчазну згоду між державами відносно рішень в певних випадках. Правовий звичай використовується у міжнародній практиці і донині відносно тих питань, які не врегульовані міжнародними угодами.

Акти міжнародних організацій теж створюють правові норми. Вони мають свою специфіку, яка полягає в тому, що в них акумулюється воля держав-членів організації, і тільки для останніх ці норми мають обов’язковий характер.

Угоди на міжнародному рівні мають пріоритет перед усіма іншими “домовленостями”, тому що саме вони чітко відображають дійсні наміри сторін, надають надійності міждержавним відносинам. Від угоди неможливо відмовитися без достатніх на те підстав. Для міжнародних угод діє принцип - pacta sunt servanda (договори повинні виконуватись).

Слова “договір”, “угода” використовуються у міжнародній практиці, як загальний термін, що означає будь-яку домовленість між суб’єктами міжнародного права.

Найменування міжнародних договорів встановлюється за взаємною згодою сторін і не впливає на його юридичну силу. За сучасних умов найбільш розповсюдженими найменуваннями є : договір, угода, конвенція, пакт, протокол, декларація, заява, обмін нотами.

У міжнародному праві є цілий правовий інститут, який регулює діяльність держав і інших суб’єктів міжнародного права при укладенні, застосуванні і припиненні дії міжнародних угод. Він одержав назву - право міжнародних договорів. Базовим актом у цій галузі є Віденська Конвенція “Про право міжнародних договорів”, яка була прийнята в 1969 році на конференції ООН у Відні. На даний час до неї приєдналась більшість держав світу. Україна приєдналась до цієї Конвенції, з деякими застереженнями у 1986 році і тим самим визнала для себе обов’язковість її положень.

Положення міжнародного права відбиваються у внутрішньому законодавстві, тобто провадиться його імплементація на національно-правовому рівні. В Україні правовим актом, що встановлює порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів, став Закон України “Про міжнародні договори України”, прийнятий Верховною Радою у грудні 1993 року.

У міжнародному праві під міжнародним договором розуміють міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і врегульовану між­народним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від їх конкретного найменування.

Об’єктом міжнародного договору може бути все те, з приводу чого договірні сторони вступають у правовідносини, беруть на себе певні зобов’язання. Загальновизнаного критерію класифікації договорів не розроблено, однак за різними підставами їх поділяють на політичні, економічні, з питань наукового, культурного співробітництва та ін. Так, економічними договорами вважаються торговельні договори, угоди про товарообіг і платежі, угоди про кредити, економічне співробітництво, економічну інтеграцію, технічну допомогу та ін.

Будь-який міжнародний договір звичайно складається з трьох частин : вступу (преамбули), змісту (основної частини) і заключної (протокольної). В практиці міжнародних відносин прийнято укладати договори в письмовій формі, однак вони можуть укладатися і усно (так звані джентльменські угоди).

Учасниками договору можуть бути як унітарні, так і федеративні держави, Держави-члени федерації можуть мати правоздатність укладати міжнародні угоди, якщо це передбачено федеральною Конституцією. Міждержавні, міжнародні організації також можуть укладати угоди але в межах повноважень, які їм делегують держави-члени організацій. Порядок укладення угод з участю міжнародних організацій регулюється правовими звичаями. Віденська Конференція на ці угоди не поширюється.

Право укладати міжнародні договори мають всі суб’єкти міжнародного права. Це право держави-учасниці міжнародного спілкування здійснюють через вищі органи державної влади. В Конституції кожної країни визначається, які саме органи державної влади і на яких умовах можуть від імені держави укладати міжнародні договори. Так, згідно з Конституцією України і Законом України “Про міжнародні договори України”, Україна укладає договори з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені України, Уряду, центральних міністерств і відомств. Від імені України укладаються політичні, територіальні, мирні, що стосуються прав та свобод людини. Від імені Уряду укладаються договори з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції. Від імені міністерств укладаються міжнародні договори з питань, що належать до їх компетенції. Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються тими органами, що мають повноваження на їх укладення.

Підготовка тексту міжнародного договору і його підписання здійснюється уповноваженими державою особами. Згідно з Віденською Конвенцією уповноваженими особами, у відповідності з їхніми функціями і без необхідності пред’явлення повноважень вважаються керівники держав, глави Урядів і міністри закордонних справ. Такої позиції додержується і національне законодавство України.

Інші особи, що репрезентують державу при укладенні міжнародних договорів, повинні мати спеціальні повноваження, які видаються главою держави або Уряду. Всі угоди підписуються у суворій відповідності до повноважень. Якщо повноваження порушені, то угода може бути визнана недійсною.

Після повного узгодження повноважними представниками договірних сторін всіх статей договору провадиться встановлення тотожності тексту всіма мовами, якими сторони домовилися їх підписати. В наслідку цієї процедури тексти визнаються рівнозначними - автентичними. Ця процедура може бути передбачена в самому тексті договору, або погоджена між державами. При відсутності процедури встановлення автентичності, тексти визнаються тотожними шляхом їх підписання чи парафування. Парафуванням зветься скріплення тексту договору лише ініціалами уповноважених осіб.

Згода держави на обов’язковість для неї договору може бути виражена різними способами : підписанням, обміном документами, що становлять договір, ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який домовилися.

Найбільш поширеним є підписання договору - воно має важливе юридичне значення і наслідки. Значна кількість міжнародних договорів вступає в дію з моменту їх підписання.

Деякі договори потребують ратифікації - затвердження договору верховною владою держави. Ратифікацією держава, яка підписала договір, підтверджує свою згоду на обов’язковість для неї договору.

Згідно з законодавством України її міжнародні договори поділяються на ті, що ратифікуються, затверджуються і ті, що не потребують ратифікації чи затвердження. До договорів, що потребують ратифікації, відносяться політичні загальноекономічні, з загальних фінансових питань, про участь у міждержавних союзах, системах колективної безпеки. Їх ратифікація здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України.

При укладенні двосторонніх договорів після ратифікації проводиться обмін ратифікаційними грамотами. При багатосторонньому договорі проводиться здача ратифікаційних грамот депозитарію. Депозитарієм зветься охоронець ратифікаційних грамот держав-учасниць угоди. Ним може бути держава, на території якої проходили переговори або одна з держав-учасниць переговорів. Часто депозитарієм виступає Організація Об’єднаних Націй, її генеральний секретар.

Ст.102 Статуту ООН вимагає від членів організації обов’язкової реєстрації у Секретаріаті ООН при першій можливості будь-якого укладеного ними договору чи угоди, а потім опублікування його в спеціальному збірнику для широкого ознайомлення з ним інших держав. Члени ООН позбавлені права посилатися на незареєстрований договір ні в одному із органів ООН (наприклад, коли розглядається спір у Міжнародному суді ООН). В статутах деяких міждержавних організацій також передбачається реєстрація окремих видів договорів держав-членів. Але відсутність реєстрації договору не позбавляє його юридичної сили.

Міжнародний договір є правомірним, якщо він належним чином укладений суб’єктами, які мають на те право і за своїм змістом (об’єктом) і метою не суперечить загальним принципам і нормам міжнародного права.

Договір є дійсним, якщо він правомірний не тільки за об’єктом і метою, але і за способом укладення. Тільки на цей договір розповсюджується принцип “pacta sunt servanda”. В інших випадках договір буде юридично недійсним і не породжує юридичних наслідків.

В даний час однією з важливіших умов правомірності міжнародного договору є його відповідність положенням Статуту ООН (як відомо, Статут ООН визначає переважне значення зобов’язань членів ООН за Статутом перед іншими зобов’язаннями по міжнародних договорах і угодах (ст.103 Статуту ООН)).

Розрізняють абсолютну і відносну недійсність договорів. Абсолютна недійсність договору не залежить від волі держав-членів, від того, оголосили вони його недійсним чи ні (Договір з самого початку його укладення є недійсним). Віденська Конференція перелічує підстави, які дозволяють вважати договір абсолютно недійсним:

- якщо укладення договору є наслідком погрози силою чи її застосування. Держава, якій нав’язано такий договір, може будь-коли від нього відмовитися;

- якщо договір суперечить основним принципам міжнародного права. Тому недійсними є договори, що порушують мир, безпеку народів, припускають втручання у справи інших держав.

Відносно недійсними вважаються договори, що укладаються під впливом помилок, обману, з порушенням положень Конституції чи повноважень на укладання договору тощо.

Час і умови вступу договору в дію визначаються згодою сторін і вказуються в самому договорі. Загальновизначеної норми про час, з якого договір вступає в дію, поки не створено. Так, договірні сторони можуть обумовити, що договір вступає в силу з моменту підписання; з визначеного числа, місяця, року; з дня обміну ратифікаційними грамотами тощо.

За строками дії договори поділяються на строкові, безстрокові, укладені на невизначений час. В стро­кових договорах вказується точний час строк дії до­говору (три роки, п’ять років і т.д.). Безстроковими вва­жаються договори, які не містять вказаного строку. До них відносяться договори про створення міжнародних організацій (Статут ООН, Статут ЮНЕСКО та ін.).

Подовження строку дії договору (його пролонгація) провадиться шляхом укладення спеціальної угоди (протоколу) про подовження строку дії договору, або шляхом автоматичного подовження з допомогою включення до договору положення про те, що договір буде вважатися подовженим, якщо після закінчення строку його дії одна із сторін не оголосить про своє бажання зупинити його дію.

Принцип необхідності суворо виконувати міжнародні договори один з основних у міжнародному праві. В міжнародних відносинах застосовуються різні засоби забезпечення виконання укладених державами міжнародних договорів. Найбільш розповсюдженими є: міжнародні гарантії, міжнародний контроль (створення змішаних комісій, комітетів експертів) та ін.

Міжнародні договори не створюють зобов’язань для третіх держав, тобто тих, що не беруть участь в договорі. Це правило виникає з того, що юридичною підставою взаємних прав і обов’язків сторін є добровільно виявлена згода цих держав. Лише для держави-агресора можуть виникнути зобов’язання внаслідок заходів, вжитих у відповідності з Статутом ООН у зв’язку з агресією з боку цієї держави. Але договір може створювати такі положення, з якими повинні рахуватися треті держави (наприклад, договір про зміну кордону). Міжнародний договір може надавати третім державам певні права. Так, наприклад, Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 року надала право навігації по Дунаю для всіх держав.

Міжнародний договір вважається таким, що припинив свою дію, при наявності таких обставин, як: закінчення строку дії, виконання всіх зобов’язань по договору, в деяких випадках ревізії договору, денонсації чи анулювання. Договір також може припинити свою дію, якщо його виконання неможливе внаслідок виникнення форс-мажорних обставин (війна, стихійне лихо тощо). Договір втрачає силу також у зв’язку з корінною зміною обставин (наприклад, припинення існування суб’єкта договору), появою нової норми права, якій суперечить цей договір. Учасники договору можуть у будь-який час прийняти взаємне рішення про дострокове припинення дії договору, про тимчасове зупинення його дії, про перегляд чи заміну новим.

Перегляд (ревізія) договору може бути проведена не інакше, як за згодою всіх учасників з метою пристосування договору до нових обставин чи поліпшення договірних умов.

Анулювання (одностороння відмова) від договору, як правило, в міжнародному праві не припускається, вважається не правомірною. Але у виняткових випадках, коли одна із сторін не виконує, або суттєво порушує договір, інша сторона, інтереси і права якої порушені, може відмовитися від цього договору. Це положення закріплено ст.60 Віденської Конвенції. Українське законодавство також передбачає можливість відмови від договору в разі суттєвого порушення міжнародного договору України іншими учасниками. Але наш законодавець, не вживає термін “анулювання”, а заміняє його терміном “денонсація” (зупинення дії міжнародного договору на будь-якій підставі). (Ст.16 Закону України “Про міжнародні договори України”). Денонсація - це обумовлена у самому договорі можливість заяви однієї з держав-учасниць договору другій стороні (при двосторонніх договорах) про бажання припинити дію договору по закінченню строку його дії. Денонсація міжнародного договору України здійснюється Законом України, Указом Президента, або постановою Уряду, в залежності від того, хто цей договір укладав.

Проте, не дивлячись на те, що міжнародне законодавство дозволяє застосувати процедуру денонсації і анулювання міжнародних договорів, держави відносно рідко здійснюють таку процедуру. Це обумовлено перед усім тим, що всі учасники міжнародних відносин розуміють важливість і необхідність міжнародних зв’язків для розвитку своїх країн.

Інтеграція у міжнародне співтовариство особливо важлива для нових незалежних держав, які потребують налагодження зв’язків, входження в світову систему міжнародних відносин. В Україні, яка проголосила себе незалежною державою після розпаду СРСР, правова база міжнародного спілкування багато в чому була зруйнована. Це викликало необхідність терміново налагоджувати міжнародні зв’язки з іншими державами, у тому числі з колишніми республіками СРСР, і як інструмент для цього використовують міжнародні договори. Україна використовує різні форми укладення договорів: підписання, затвердження, ратифікацію, приєднання та ін. Ми не будемо зупинятися на процедурі укладення договорів, оскільки вище вона схематично вже розглядалася.

Окремо необхідно сказати лише про таку форму укладення договору, як приєднання. Їх особливості полягають у тому, що держава, яка приєднується до багатостороннього договору, підписує вже готовий документ. Вона не бере участі в його обговоренні, укладенні. Але ця держава, приєднуючись до договору, може прийняти його з застереженнями, тобто обумовити, що з певними положеннями договору вона не згідна, не приймає їх і не вважає їх для себе обов’язковими. Право держави підписувати договори з застереженнями закріплено у Віденській Конвенції. Заборонено лише застереження, які позбавляють договір об’єкта, мети, а також ті застереження, робити які в договорі прямо заборонено.

Україна приєдналася до багатьох міжнародних договорів, як політичного, так і економічного характеру. Шляхом приєднання вступила в такі міжнародні організації як МВФ, МБРР, ЄБРР, ВТО, ГАТТ.

Використана література

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” Вед. ВРУ, 1991 № 29

Міжнародні економічні відносини, Система регулювання міжнародних економічних відносин. Прідручник. За ред. проф. Філіпенка А.С, -К.: Либідь, 1994, -251с.

Управління зовнішньоекономічною діяльність за ред. Урманова Ф.Ш. Житомир, 2000.

 
« Пред.   След. »


© 2017 Дипломы, курсовые и рефераты!
Сайт создан: 11.2008
Автор: Джигора Олег dzhigora@gmail.com